Навіть обряд похорон, яскраво описаний письменником в повісті «Тіні забутих предків», на перший погляд здається дещо дивним. Смерть людини завжди сприймалась як велике горе i разом iз тим як звичайна необхiднiсть :”Якби не вмирали,то б пiд небо пiдпирали ”.За народними віруваннями, зі смертю людини не закінчується її існування, а лише змінюється її стан. Сповіщали про смерть на Гуцульщині трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого:''... За його пам'ятi вже двiчi коло їх хати трембiтала трембiта, оповiщаючи горам i долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а вдруге, коли посiчений браччiк Василь, файний веселий леЄiнь, загинув у бiйцi з ворожим родом, посiчений топiрцями…”Прощатися з небiжчиком приходили всi односельцi,клали йому на груди грощi:”… На грудях тихо бряжчали мiдянi грошi, скинутi добрими душами на перевiз.”Гуцули вiрили,що душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика:''…Тiльки три баби лишились при нiм та скорботно дивились скляними очима, як по жовтiм застиглiм обличчi лазила муха…”
Так що поховальний обряд був звернений саме до душі людини, але коли обряд оплакування і голосіння закінчився, почалися забави, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім:''Молодицi липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне свiтло i затертись образ мерця, вони охоче йшли цiлуватись, байдужi до чоловiкiв, якi так само обiймали та тулили чужих жiнок. Дзвiнкi поцiлунки лунали по хатi i сплiтались з плачем сумної трембiти, що все ознаймляла далекi гори про смерть на самотнiй кичерi…” Запалювали ватру біля хати померлого:“…Тi, що не мiстились у хатi, розклали на подвiр'ї вогонь i справляли
Ці ігри часто мали характер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки. Напевне, так наші предки хотіли показати непереможність життя над смертю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий